Я вірю

Деколи життя дивує сюрпризами – приємними чи не дуже. На жаль, а може на щастя, ми ніколи не знаємо, що на нас чекає наступної миті, більше того, ми ніколи не буваємо готові до цих “землетрусів”, які руйнують життя. Але істина в тому, що саме в цих руїнах, у тріщинах землі, що пішла з-під ніг, ми пізнаємо і знаходимо себе справжніх. А що робити з ними далі – вибір кожного.

Я вірю

Писала ніч поезію свою
Під тихий Місяць, прохолодні зорі,
Коли дві долі переплетені в одну,
Коли ріка впадала в синє море.

Спитай мене, чому блукаю
Серед лісів густих і непролазних хащ,
Коли гіркі тумани убивають
Усе живе, немов чужий палач.

Душа в людини зіткана із Сонця,
Вітрів північних і величних скель,
Але на світі є безпам’ятна безодня,
Що поглинає їх, немов пісок пустель.

Людина здатна силою любові
Піднести тінь чужу до зоряних небес –
Я ж бУла наче поневолена тобою,
Несла на плЕчах чужевидуманий хрест.

Усе живе перетворилось в мертве,
Як рай у пекло, світло у пітьму.
Це шторм, який перечекати треба –
Два всесвіти здійняли боротьбу.

Гримить у небі, блискавки палають,
Забуло й Сонце обриси свої,
Пекучі сльози в серці замерзають –
Солодким квітам більше не цвісти.

Сміятися чи плакати? …Усе завмерло…
Уже нічого не важливо на Землі
Для того, хто пройшов всі кола пекла,
Спаливши в попіл крила й всі ходи.

Я б проклинала цілий світ за це вигнання,
Що проросло безвихіддю в душі,
Та ти ж заплатиш за свої діяння,
Я не боюсь відповідати за свої.

І безпросвітна ніч колись скінчиться ранком,
Зігріє Сонце щастям небеса –
Я підійму весняні крила, мов вітрила на світанку,
Бо все-таки я вірю в чудеса!

Ануш Бегларян